Знаєте що саме неприємне в роботі керівника? Втратити людину, на якій все трималось у самий незручний момент. Наявність «людини на якій все тримається» - вже само по собі проблема, але то вже тема іншої розмови.
Так от. У більшості команд є людина, яка на запитання: «Візьмеш ще один проєкт?» Зазвичай відповідає: «Так, звісно». Її часто можна зустріти потім десь о 03:00 ночі в мережі в активному стані з ноутбуком, вона ненавидить усіх навколо і трохи себе.
Для керівника така людина часто виглядає як найнадійніший співробітник. Вона не скаржиться, не відмовляє, підхоплює чужі задачі, закриває пожежі ну і так далі. І навіть на питання «Ти справляєшся?» відповідає: «Так, усе нормально». Це типова ознака людини із синдромом відмінника: їм важко сказати «ні», попросити допомогу або визнати, що навантаження вже перевищує можливості. Чим це закінчується ви вже зрозуміли.
Керівнику важливо дивитися не тільки на те, хто не виконує роботу, а й на тих, хто виконує її підозріло багато. Є кілька сигналів. Людина постійно працює довше за інших. До неї систематично «докидають» чужі задачі. Вона стала дратівливішою або цинічнішою. Перестала пропонувати нові ідеї й просто закриває потік. Робить багато, але вже без колишньої легкості. І головне – майже ніколи ні від чого не відмовляється. Здавалося б, радій та дякуй.
Але дзуськи, так як наступною фазою буде «Дякую за все. Я вирішив піти». Саме так компанії втрачають найпродуктивніших людей. Парадокс у тому, що сильного співробітника потрібно інколи захищати не від ліні, а від його власної готовності взяти на себе ще одну задачу. Хороше питання керівника звучить не лише «Чи можеш ти це зробити?», а «Що ми можемо зняти з тебе, якщо ти візьмеш це?» Наявність безсмертного поні в команді – штука дуже зручна, але настільки ж небезпечна.